Київська Русь залишалась об’єднаною державою
приблизно до 1132 р. Пізніше князівства починають проводити свою внутрішню й
зовнішню політику самостійно.
Інколи зміцнення князівств називають
«розпадом» КиївськоїРусі. Це не точно передає суть історичних подій тієї доби: визначальним був не
розпад, а навпаки, більш
стійке, зумовлене економічним й політичним розвитком заселених спорідненим
населенням теренів, входження яких до Київської Русі раніше немало достатньо тривкої основи.
Основною територією Галицького князівства були терени хорватських й північно – західних окраїн землі тиверців. Тривало започатковане раніше взаємне зближення українських племінних груп, зокрема полян, сіверян, дулібів, хорватів, уличів, тиверців. Цьому сприяли спорідненість мови й побуту, географічне розташування,
економічні, політичні та культурні зв’язки.
ХІІІ століття було переломним в історії багатьох країн й народів. У тогочасній Західній Європі паралельно зі зміцненням королівської влади відбулося формування станової монархії . яка
забезпечувала юридичну підтримку прав й
ролі великих землевласників-феодалів й, певною мірою,
міщан. На прикладі збережених джерел, що стосуються Київщини й Галицько-Волинського князівства,
видно, який істотний вплив на державні справи мали бояри, а подекуди і частина заможної верхівки міського населення, насамперед купців. На сторінки літопису потрапляли насамперед відомості про запеклу боротьбу князів із боярськими угрупуваннями. Успіхи чи поразка окремих князів у міжусобній
боротьбі значною мірою визначали співвідношенням сил регіональних князівсько-боярських
коаліцій. Зрозуміло, що поза періодами конфліктів князівська влада також була змушена
рахуватися із інтересами бояр, із яких формувалася державна адміністрація та
військове командування. Більше того конфлікт із однією групою бояр змушував князі
йти на певні, більші чи менші, поступки іншим. Є підстави вважати, що князі, що найменше із ХІІІ ст. документально закріплювали за
великими землевласниками їхні володіння. Однак навряд чи варто говорити про чітке розмежування прав власності й
політичної влади; загальні правові акти, що визначали б статус й загальні станові
права боярства не відомі. Проте з’явилися
уже грамоти, котрі регулювали права й повинності окремих міст. Цілком можливо, що прогрес юридичного оформлення станової монархії розгорнувся б й у Галицько-Волинській державі
та інших князівствах, якби їхній розвиток не було б перервано монгольською навалою.
Внутрішня консолідація князівства стала передумовою його активної зовнішньої політики. Важливим атрибутом державності князівств,
складовою політичної культури була дипломатія, яка керувалася певними юридичними нормами, правилами етикету. Очолював зовнішньополітичну діяльність князь, який при вирішенні важливих питань враховував думку боярської ради. Переговори велися через послів чи при
особистих зустрічах князів-Рюриковичів. Обговорювалися територіальні
спори, нерідко укладалися усні чи письмові угоди.
Зміцнення міжнародного
авторитету Галицько-Волинського князівства вплинуло й на розвиток політичної думи. До монгольської навали чернігівські й волинські князі змагалися між собою, хто очолить консолідацію князівств й земель. Натомість за
правління Данило Галицького й його спадкоємців в ролі продовжувача традицій давнього Києва могла претендувати лише Галицько-Волинська
держава. Саме цим зумовлюється її роль історії української державності.
Здобутки руської культури другої половини ХІІІ– ХІV ст.
відіграли важливу роль у наступний період, у часи формування культури українського народу – в умовах панування на Україні польських
й литовських феодалів. Культурні традиції Давньої Русі допомагали українському народові зберігати та розвивати свою
національну культуру.
Отже, будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль історії:
- зберегло від завоювання та асиміляції південну
та західну гілки східного слов’янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;
- стало новим після
занепаду Києва центром політичного та
економічного життя;
- модернізувало давньоруську державну організацію;
- розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічності візантійського впливу;
- продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, що 100 років після
становлення золотоординського іга із честю
представляло східнославянську державність
на міжнародній арені.
Комментариев нет:
Отправить комментарий